Світлана Голяченко ніколи не планувала працювати в культурі. Вона обрала театральний університет, але не тому, що хотіла бути акторкою, а тому, що не хотіла обирати педагогічний чи медичний – єдині “нормальні” варіанти для дівчат її покоління. “Ми знали про такі професії, як журналістика, археологія чи акторство, але це здавалося недосяжним. Дівчатам пропонували два шляхи: або мед, або пед”, – згадує вона. Бажання піти проти системи не означало, що вона її обійшла: уже 11 років Світлана працює з дітьми у будинку культури.
Наталка Зінченко ж завжди була у цьому середовищі – її батьки також працювали у культурі, тож вибір здавався природним. Почавши як керівниця танцювального гуртка, вона згодом стала директоркою будинку культури у Білогородці. Однак, зовсім скоро стало зрозуміло, що культурні та освітні заклади в Україні функціонують завдяки ентузіастам, а не системній підтримці. “Будинки культури можуть закритися в будь-який момент. Ніхто не цікавиться, як ми працюємо. Ніхто не питає, що нам потрібно”, – говорить вона.
Це не просто історії окремих людей. Згідно з даними Державної служби статистики України, жінки становлять 75,7% випускників вищих навчальних закладів у галузі культури і мистецтва.
У сфері освіти, за даними Головного управління статистики у Львівській області, найбільш “жіночими” професіями, де частка жінок перевищує 80%, є соціальна робота, гуманітарні науки, фармація, біологія, культура і мистецтво та журналістика. Хоча точні дані щодо частки жінок у дошкільній освіті не надані, відомо, що ця сфера є переважно фемінізованою. Чи пов’язано це з тим, що виховання дітей “краще” вдається жінкам? Більше схоже на те, що традиційно жіночі професії автоматично знецінюються і стають низькооплачуваними.
Тетяна Лисенко, яка все життя працює у позашкільній освіті, підтверджує: “Завжди вважалося, що жінки терплячіші, ближчі до дітей. Це було нормою”. Але сама ж додає – це всього лише стереотип. Діти не народжуються з особливою прив’язаністю до жінок. Просто чоловіків у цій сфері ніколи не заохочували працювати – не престижно, не перспективно, не фінансово вигідно.
Якщо проаналізувати офіційні зарплати у державній освіті, стає зрозуміло, чому ситуація така. Вчитель у середній школі отримує близько 12–15 тисяч гривень на місяць, працівник будинку культури – 6–8 тисяч гривень, бібліотекар – 5–7 тисяч. Це не рівень оплати, який дозволяє будувати фінансово незалежне життя.
Цю реальність добре знає і Світлана Шермазанян – бібліотекарка з Білогородки. Вона настільки не хоче називати свою зарплату, що просто усміхається і говорить: “Це робота для душі”. Але водночас додає, що бібліотека не поповнюється новими книжками, бо на це немає грошей. Сільська рада не вважає це пріоритетом, держава не надсилає жодного фінансування. У результаті Світлана змушена шукати гранти, домовлятися з видавництвами, шукати письменників, які власним коштом готові надсилати книги.
Коли люди працюють “для душі”, суспільство починає вважати, що їм не потрібні високі зарплати. Якщо жінка любить свою роботу, значить, вона буде працювати за будь-яких умов. Саме на цьому будується культура низькооплачуваної жіночої праці – в освіті, медицині, соціальній сфері.
Фемінізація освіти та культури – це не просто цифри у статистиці. Це структурна проблема, яка закріплює економічну нерівність. Якщо у галузі майже немає чоловіків, вона автоматично стає “другорядною”. Низькі зарплати виправдовують тим, що ці професії виконують “соціальну функцію”, а не створюють прибуток.
Світлана Голяченко іронічно каже: “Щоб працювати в освіті чи культурі, треба, щоб чоловік добре заробляв”. Вона жартує і не жартує одночасно. Більшість жінок, які працюють у будинках культури, школах чи бібліотеках, змушені брати додаткові години, підробітки, вести гуртки після основної роботи. Бо на ставку, яку пропонує держава, не прожити.
Але освіта та культура – це зовсім не легка робота, і точно не “другорядна”. Вона виснажує, бо постійно вимагає емоційного залучення. Працювати з дітьми – це не лише передавати знання чи навчати навичок. Це ще й відповідальність за їхній емоційний стан, підтримка їх у складні моменти, розвиток їхньої здатності мислити та відчувати. У культурній сфері це також часто фізична робота: репетиції, заходи, підготовка виставок чи концертів. Бібліотекарки, такі як Світлана, окрім основних обов’язків, ще й самостійно шукають можливості для розвитку своїх закладів.
І найголовніше – саме ці сфери забезпечують майбутнє. У часи війни, коли країна проходить шлях деколонізації, освіта та культура є тими інструментами, які визначатимуть, якою буде Україна через 10–20 років. Це не просто заняття для дітей чи “хобі”, це спосіб формування ідентичності, критичного мислення, соціальної згуртованості.
Всі чотири героїні цього тексту говорять про те саме: повну байдужість керівних структур. “Міністерство культури відірване від реальності”, – каже Наталка Зінченко. І вона має рацію. Немає державної політики, яка б реально дбала про культуру на рівні стратегічного розвитку. Бібліотеки, гуртки, будинки культури тримаються не на фінансуванні, а на людях, які не хочуть кидати свою справу, навіть якщо за це майже не платять.
Освіта та культура залишаються базовими елементами державної стійкості — не лише як сфери знань і розвитку, а як простори формування суспільної уяви та довіри. Їхня фемінізованість значною мірою визначає і ставлення до них: коли певна професія вважається «жіночою», вона часто втрачає статус пріоритетної. Це відображається і в рівні оплати, і в політичному фокусі. Сфери, де працює найбільше жінок, рідко потрапляють у центр стратегічних рішень. І доти, доки це залишатиметься так, ці галузі навряд чи зможуть повноцінно розвиватися та отримувати підтримку, якої варті за своєю суттю.
