Інна Кривохижа працює соціальною працівницею вже 25 років. У цю сферу вона потрапила випадково – після декрету знайти роботу було важко, а її свекруха, яка тоді працювала соцпрацівницею, запропонувала підмінити її колегу. “Я думала, що це буде тимчасово, але, здається, залишилася тут назавжди”, – розповідає вона дорогою до однієї зі своїх підопічних. Робочий день – це маршрут із дому в дім, перевірка списку покупок, отримання ліків у лікарні, оплата комунальних рахунків, прибирання, приготування їжі. “Ми робимо все, щоб допомогти”, – повторює Інна, і в цій фразі немає жодного перебільшення.
Але допомога – це не тільки принести хліб чи зварити суп. Часто це ще й психологічна витримка. Багато підопічних – люди зі складними долями, а іноді й з психічними розладами. Інна знає, що реакції на її присутність вдома у підопічних можуть бути дуже різними. “Треба знайти підхід, щоб людину не роздратувати. Бо якщо тебе виженуть – хто про неї подбає?” – каже вона.
Здавалося б, робота важка, відповідальна, потрібна. Але чи отримують соцпрацівники гідну оплату за свою працю? Інна сором’язливо сміється: “Та що тут казати… малувато платять”. Це типова реакція для жінок у бюджетній сфері, які звикли мовчки приймати низькі зарплати, бо “а кому зараз легко”.
Соціальна робота в Україні – одна з найбільш фемінізованих сфер. За даними Державної служби статистики, жінки становлять понад 85% працівників соціальних служб. Чи пов’язано це з тим, що жінки більш терплячі, добріші, мають “покликання допомагати”? Чи, можливо, з тим, що ця робота низькооплачувана, а чоловіки просто не хочуть працювати за такі гроші?
“Чоловіки б, напевно, не витримали на такій роботі”, – сміється Інна. Але чи справді справа у витривалості? У її колективі є лише один чоловік – він працює багато років, але він один на весь штат. “Може, жінки просто звикли брати на себе більше? Чи це ми такі терплячі?” – розмірковує вона.
Доглядова праця в усьому світі традиційно вважається “жіночою”. І саме тому вона знецінюється. Дитячі садки, лікарні, соціальні служби – це ті сфери, які тримають на собі суспільство, але фінансуються за залишковим принципом. Жінки, які там працюють, рідко говорять про гроші, бо “головне – допомагати”. Саме такого роду тези десятиліттями використовуються для виправдання низької оплати праці у “жіночих” професіях.
При цьому навантаження постійно зростає. Якщо раніше у Інни було одинадцять підопічних, то тепер – шістнадцять. “Звісно, стало важче. Більше людей потребують допомоги, а соцпрацівників більше не стало”, – пояснює вона. Це одна з ключових проблем системи: навантаження росте, зарплати залишаються на місці, а робочі місця ніхто не поспішає відкривати.
За даними, які наводила міністерка соціальної політики Оксана Жолнович, в Україні катастрофічно не вистачає соцпрацівників. Дефіцит становить щонайменше 7 тисяч осіб, але заповнити ці вакансії досить складно через низьку оплату та високу відповідальність.
Інна пригадує випадки, коли працювати було справді важко. Лежачі хворі, гігієнічні процедури, виснажливі зміни, емоційно непрості історії. “Чоловіки таке робити не будуть. І підопічні їх до себе не підпустять”, – додає вона. Це важливий момент. Бо якщо суспільство справді вірить, що доглядова праця – “жіноча”, це означає, що чоловіки ніколи не йтимуть у ці професії. А поки тут працюватимуть лише жінки, зарплати так і залишатимуться низькими.
Гендерна нерівність у соціальній сфері – це не тільки питання репрезентації, а й питання фінансування. Там, де більшість працівників – жінки, немає підвищених зарплат, соцпакетів, кар’єрного зростання. Це замкнене коло, де гендерна сегрегація веде до економічної нерівності. При цьому сама робота – надзвичайно важлива. Особливо під час війни, коли зростає кількість людей, які залишилися без підтримки.
Інна, попри всі складнощі, не збирається залишати свою роботу. “Бувають важкі дні, але іноді я справді з задоволенням іду допомагати людям”, – каже вона.
Але питання не в тому, чи люблять соціальні працівники свою роботу. Питання в тому, чому держава досі не створила для них гідних умов. І чому суспільство досі вважає, що жінки мають працювати не за гідну оплату, а просто тому, що це “їхнє покликання”.
Опубліковано з дозволу Інни Кривохижої.
Авторка: Ірина Ганах
