Світлана Голяченко ніколи не планувала працювати в культурі. Вона обрала театральний університет, але не тому, що хотіла бути акторкою, а тому, що не хотіла обирати педагогічний чи медичний – єдині “нормальні” варіанти для дівчат її покоління. “Ми знали про такі професії, як журналістика, археологія чи акторство, але це здавалося недосяжним. Дівчатам пропонували два шляхи: або мед, або пед”, – згадує вона. Бажання піти проти системи не означало, що вона її обійшла: уже 11 років Світлана працює з дітьми у будинку культури.

Наталка Зінченко ж завжди була у цьому середовищі – її батьки також працювали у культурі, тож вибір здавався природним. Почавши як керівниця танцювального гуртка, вона згодом стала директоркою будинку культури у Білогородці. Однак, зовсім скоро стало зрозуміло, що культурні та освітні заклади в Україні функціонують завдяки ентузіастам, а не системній підтримці. “Будинки культури можуть закритися в будь-який момент. Ніхто не цікавиться, як ми працюємо. Ніхто не питає, що нам потрібно”, – говорить вона.

Це не просто історії окремих людей. Згідно з даними Державної служби статистики України, жінки становлять 75,7% випускників вищих навчальних закладів у галузі культури і мистецтва.

У сфері освіти, за даними Головного управління статистики у Львівській області, найбільш “жіночими” професіями, де частка жінок перевищує 80%, є соціальна робота, гуманітарні науки, фармація, біологія, культура і мистецтво та журналістика. Хоча точні дані щодо частки жінок у дошкільній освіті не надані, відомо, що ця сфера є переважно фемінізованою. Чи пов’язано це з тим, що виховання дітей “краще” вдається жінкам? Більше схоже на те, що традиційно жіночі професії автоматично знецінюються і стають низькооплачуваними.

Тетяна Лисенко, яка все життя працює у позашкільній освіті, підтверджує: “Завжди вважалося, що жінки терплячіші, ближчі до дітей. Це було нормою”. Але сама ж додає – це всього лише стереотип. Діти не народжуються з особливою прив’язаністю до жінок. Просто чоловіків у цій сфері ніколи не заохочували працювати – не престижно, не перспективно, не фінансово вигідно.

Якщо проаналізувати офіційні зарплати у державній освіті, стає зрозуміло, чому ситуація така. Вчитель у середній школі отримує близько 12–15 тисяч гривень на місяць, працівник будинку культури – 6–8 тисяч гривень, бібліотекар – 5–7 тисяч. Це не рівень оплати, який дозволяє будувати фінансово незалежне життя.

Цю реальність добре знає і Світлана Шермазанян – бібліотекарка з Білогородки. Вона настільки не хоче називати свою зарплату, що просто усміхається і говорить: “Це робота для душі”. Але водночас додає, що бібліотека не поповнюється новими книжками, бо на це немає грошей. Сільська рада не вважає це пріоритетом, держава не надсилає жодного фінансування. У результаті Світлана змушена шукати гранти, домовлятися з видавництвами, шукати письменників, які власним коштом готові надсилати книги.

Коли люди працюють “для душі”, суспільство починає вважати, що їм не потрібні високі зарплати. Якщо жінка любить свою роботу, значить, вона буде працювати за будь-яких умов. Саме на цьому будується культура низькооплачуваної жіночої праці – в освіті, медицині, соціальній сфері.

Фемінізація освіти та культури – це не просто цифри у статистиці. Це структурна проблема, яка закріплює економічну нерівність. Якщо у галузі майже немає чоловіків, вона автоматично стає “другорядною”. Низькі зарплати виправдовують тим, що ці професії виконують “соціальну функцію”, а не створюють прибуток.

Світлана Голяченко іронічно каже: “Щоб працювати в освіті чи культурі, треба, щоб чоловік добре заробляв”. Вона жартує і не жартує одночасно. Більшість жінок, які працюють у будинках культури, школах чи бібліотеках, змушені брати додаткові години, підробітки, вести гуртки після основної роботи. Бо на ставку, яку пропонує держава, не прожити.

Але освіта та культура – це зовсім не легка робота, і точно не “другорядна”. Вона виснажує, бо постійно вимагає емоційного залучення. Працювати з дітьми – це не лише передавати знання чи навчати навичок. Це ще й відповідальність за їхній емоційний стан, підтримка їх у складні моменти, розвиток їхньої здатності мислити та відчувати. У культурній сфері це також часто фізична робота: репетиції, заходи, підготовка виставок чи концертів. Бібліотекарки, такі як Світлана, окрім основних обов’язків, ще й самостійно шукають можливості для розвитку своїх закладів.

І найголовніше – саме ці сфери забезпечують майбутнє. У часи війни, коли країна проходить шлях деколонізації, освіта та культура є тими інструментами, які визначатимуть, якою буде Україна через 10–20 років. Це не просто заняття для дітей чи “хобі”, це спосіб формування ідентичності, критичного мислення, соціальної згуртованості.

Всі чотири героїні цього тексту говорять про те саме: повну байдужість керівних структур. “Міністерство культури відірване від реальності”, – каже Наталка Зінченко. І вона має рацію. Немає державної політики, яка б реально дбала про культуру на рівні стратегічного розвитку. Бібліотеки, гуртки, будинки культури тримаються не на фінансуванні, а на людях, які не хочуть кидати свою справу, навіть якщо за це майже не платять.

Освіта та культура залишаються базовими елементами державної стійкості — не лише як сфери знань і розвитку, а як простори формування суспільної уяви та довіри. Їхня фемінізованість значною мірою визначає і ставлення до них: коли певна професія вважається «жіночою», вона часто втрачає статус пріоритетної. Це відображається і в рівні оплати, і в політичному фокусі. Сфери, де працює найбільше жінок, рідко потрапляють у центр стратегічних рішень. І доти, доки це залишатиметься так, ці галузі навряд чи зможуть повноцінно розвиватися та отримувати підтримку, якої варті за своєю суттю.

Опубліковано з дозволу Світлани Голяченко, Наталки Зінченко, Тетяни Лисенко, Світлани Шермазанян.

Авторка: Ірина Ганах

Інна Кривохижа працює соціальною працівницею вже 25 років. У цю сферу вона потрапила випадково – після декрету знайти роботу було важко, а її свекруха, яка тоді працювала соцпрацівницею, запропонувала підмінити її колегу. “Я думала, що це буде тимчасово, але, здається, залишилася тут назавжди”, – розповідає вона дорогою до однієї зі своїх підопічних. Робочий день – це маршрут із дому в дім, перевірка списку покупок, отримання ліків у лікарні, оплата комунальних рахунків, прибирання, приготування їжі. “Ми робимо все, щоб допомогти”, – повторює Інна, і в цій фразі немає жодного перебільшення.

Але допомога – це не тільки принести хліб чи зварити суп. Часто це ще й психологічна витримка. Багато підопічних – люди зі складними долями, а іноді й з психічними розладами. Інна знає, що реакції на її присутність вдома у підопічних можуть бути дуже різними. “Треба знайти підхід, щоб людину не роздратувати. Бо якщо тебе виженуть – хто про неї подбає?” – каже вона.

Здавалося б, робота важка, відповідальна, потрібна. Але чи отримують соцпрацівники гідну оплату за свою працю? Інна сором’язливо сміється: “Та що тут казати… малувато платять”. Це типова реакція для жінок у бюджетній сфері, які звикли мовчки приймати низькі зарплати, бо “а кому зараз легко”.

Соціальна робота в Україні – одна з найбільш фемінізованих сфер. За даними Державної служби статистики, жінки становлять понад 85% працівників соціальних служб. Чи пов’язано це з тим, що жінки більш терплячі, добріші, мають “покликання допомагати”? Чи, можливо, з тим, що ця робота низькооплачувана, а чоловіки просто не хочуть працювати за такі гроші?

“Чоловіки б, напевно, не витримали на такій роботі”, – сміється Інна. Але чи справді справа у витривалості? У її колективі є лише один чоловік – він працює багато років, але він один на весь штат. “Може, жінки просто звикли брати на себе більше? Чи це ми такі терплячі?” – розмірковує вона.

Доглядова праця в усьому світі традиційно вважається “жіночою”. І саме тому вона знецінюється. Дитячі садки, лікарні, соціальні служби – це ті сфери, які тримають на собі суспільство, але фінансуються за залишковим принципом. Жінки, які там працюють, рідко говорять про гроші, бо “головне – допомагати”. Саме такого роду тези десятиліттями використовуються для виправдання низької оплати праці у “жіночих” професіях.

При цьому навантаження постійно зростає. Якщо раніше у Інни було одинадцять підопічних, то тепер – шістнадцять. “Звісно, стало важче. Більше людей потребують допомоги, а соцпрацівників більше не стало”, – пояснює вона. Це одна з ключових проблем системи: навантаження росте, зарплати залишаються на місці, а робочі місця ніхто не поспішає відкривати.

За даними, які наводила міністерка соціальної політики Оксана Жолнович, в Україні катастрофічно не вистачає соцпрацівників. Дефіцит становить щонайменше 7 тисяч осіб, але заповнити ці вакансії досить складно через низьку оплату та високу відповідальність.

Інна пригадує випадки, коли працювати було справді важко. Лежачі хворі, гігієнічні процедури, виснажливі зміни, емоційно непрості історії. “Чоловіки таке робити не будуть. І підопічні їх до себе не підпустять”, – додає вона. Це важливий момент. Бо якщо суспільство справді вірить, що доглядова праця – “жіноча”, це означає, що чоловіки ніколи не йтимуть у ці професії. А поки тут працюватимуть лише жінки, зарплати так і залишатимуться низькими.

Гендерна нерівність у соціальній сфері – це не тільки питання репрезентації, а й питання фінансування. Там, де більшість працівників – жінки, немає підвищених зарплат, соцпакетів, кар’єрного зростання. Це замкнене коло, де гендерна сегрегація веде до економічної нерівності. При цьому сама робота – надзвичайно важлива. Особливо під час війни, коли зростає кількість людей, які залишилися без підтримки. 

Інна, попри всі складнощі, не збирається залишати свою роботу. “Бувають важкі дні, але іноді я справді з задоволенням іду допомагати людям”, – каже вона.

Але питання не в тому, чи люблять соціальні працівники свою роботу. Питання в тому, чому держава досі не створила для них гідних умов. І чому суспільство досі вважає, що жінки мають працювати не за гідну оплату, а просто тому, що це “їхнє покликання”.

Опубліковано з дозволу Інни Кривохижої.

Авторка: Ірина Ганах

Олена Конотоп усе життя працювала у державній структурі — відповідала за документообіг, знала, як працює система, звикла до відповідальності. Але коли після особистої втрати вона вирішила змінити роботу, виявилося, що всі її навички й досвід більше не мають значення. Не тому, що застаріли. А тому, що їй — 48.

Дізнаючись такі історії, можемо міркувати про те, що у суспільстві міцно вкоренилося кілька міфів. Перший із них — переконання, що після певного віку жінка втрачає «драйв» і не здатна адаптуватися до сучасних вимог. Другий — це ідея про те, що жінки зрілого віку менш корисні, ніж молоді працівниці, адже не володіють «актуальними» навичками чи не такі «гнучкі». Це не лише принизливо, але й неправда. Адже досвід, життєва мудрість і стійкість — це те, чого часто бракує молодим спеціалістам.

Складно не помітити, що ця проблема має чітко виражену гендерну складову. Згідно з дослідженням, проведеним Human Rights Watch, жінки в Україні часто зазнають дискримінації під час прийому на роботу, що проявляється у вимогах щодо віку та статі в оголошеннях про вакансії. 

Чоловіків зрілого віку, навіть якщо вони втрачають роботу, все ще частіше сприймають як професіоналів. Їхній вік асоціюється із солідністю, а не з обмеженнями. Дослідження опубліковане українським Держстатом свідчать про те, що відсоток працевлаштованих чоловіків зрілого віку стабільно вищий, ніж жінок у тій самій віковій категорії. Це підтверджує, що проблема вікової нерівності на ринку праці має чітко виражену гендерну складову: чоловіків після 50 років роботодавці частіше сприймають як професіоналів із солідним досвідом, у той час як жінкам доводиться вдруге доводити свою кваліфікованість.

Статистика свідчить, що на практиці це призводить до вищого рівня безробіття серед жінок після 45–50 років порівняно з чоловіками того ж віку. Відтак жінки змушені працювати надмірно, аби відповідати цим суперечливим критеріям, тоді як чоловічий досвід переважно сприймається як додатковий плюс без подібних застережень.

Отже, офіційні цифри, наведені в дослідженні, лише підкріплюють той факт, що вікова дискримінація посилюється гендерним чинником: чоловічий вік часто вважається перевагою, а жіночий – перешкодою.

Водночас у цій темі є й інший, глибший пласт — економічна нерівність. Низькооплачувані «жіночі» професії, які нерідко залишаються єдиним вибором для жінок у зрілому віці, — це не тільки виклик для їхньої гідності, а й спосіб закріпити у суспільстві нерівність. Прибиральниці, санітарки, няні — ці професії життєво важливі для функціонування соціуму, але вони майже завжди вважаються низько престижними і пропонують мінімальні умови праці. Це не випадковість: низька вартість праці у цих сферах часто обґрунтовується тим, що «жінка просто виконує свою природну роль».

Проблема вікової дискримінації на ринку праці – це не лише питання працевлаштування, а й відображення ширших суспільних уявлень про вік, продуктивність і цінність людини. Те, що жінки після 45 років стикаються з відмовами лише через цифру у паспорті, говорить про глибші культурні установки, які часто залишаються непомітними, але суттєво впливають на реальне життя.

Законодавчі ініціативи могли б допомогти змінити ситуацію, але проблема значно ширша. Важливо також переглянути ставлення до праці жінок у зрілому віці та загалом до ідеї продуктивності. Ця тема зачіпає не лише питання роботи і зарплат, це, зокрема, й про базову людську гідність. Дискримінація за віком – це не рідкісний виняток, а проблема, з якою стикаються багато жінок. І коли ми говоримо про рівні можливості, варто пам’ятати, що вони мають бути доступні для всіх, незалежно від віку.

Опубліковано з дозволу Олени Конотоп.
Авторка: Ірина Ганах

Шукати роботу після 45 – завдання навіть не з однією, а з трьома зірочками. Вакансій багато, але варто глянути на вимоги – і майже скрізь вказано: “до 35 років”. Олена Конотоп, активно шукаючи роботу, стикається з цим постійно. Вона пропрацювала у поліції понад 20 років, займалася діловодством, добре знає свою справу. Але після смерті чоловіка вирішила змінити роботу – не хотіла більше наштовхуватись на співчутливі погляди та коментарі від колег. Уже два роки Олена відправляє резюме, ходить на співбесіди, але її пошуки щоразу заходять у глухий кут. Проблема не в браку досвіду чи кваліфікації – її відмови пояснюють лише одним фактором: віком. Український ринок праці часто ігнорує жінок після 45, залишаючи їм лише важку фізичну працю з мінімальною оплатою та нестабільні умови.

Одна зі спроб Олени знайти місце з більш-менш гідними умовами була на кондитерському заводі. Робота потребувала значних фізичних зусиль – 12-годинні зміни без можливості сісти, одноманітні рухи, що виснажують суглоби та постійний стрес, що супроводжує роботу на великому виробництві. Через кілька місяців стан здоров’я погіршився, і працювати далі стало неможливо. До того ж, зайнятість виявилася тимчасовою – завод наймав людей лише на сезон, після чого більшість працівників просто звільнили.

Далі була робота кухаря в ресторані. Виснажливий графік – знову 12 годин на день – і заробітна плата в 700 гривень за зміну. Олена не встигла навіть адаптуватися до нового місця, як через місяць ресторан закрився, а разом із ним і можливість бодай якогось заробітку. Нестабільність малого бізнесу під час війни особливо болісно вдаряє по тих, для кого знайти роботу і так непросто.

Зараз Олена щодня надсилає резюме, але відповідь майже завжди однакова: “Ми шукаємо молодших кандидатів”. Виходить, що у країні, де постійно говорять про кадровий дефіцит, є жінки з досвідом і бажанням працювати, які залишаються поза увагою системи.

Опубліковано з дозволу Олени Конотоп.
Авторка: Ірина Ганах

В аналітичному звіті юридична служба БО «Марш Жінок» розглянула результати моніторингу судових рішень першої інстанції у справах про домашнє насильство за ст. 126-1 Кримінального кодексу України за період 2019–2023 років. Авторки проаналізували динаміку розгляду справ, види покарань та окремі аспекти правозастосовної практики.

Звіт також містить рекомендації щодо вдосконалення судової практики для ефективного реагування на випадки домашнього насильства та забезпечення прав потерпілих. Отримані результати можуть стати основою для подальшого
адвокатування необхідних змін у правовій системі України та покращення захисту потерпілих.

Матеріал підготовлено за підтримки БО «Марш Жінок».

Посилання на звіт

Тисячі військовослужбовиць щодня стоять на варті нашого спокою. Саме взимку їм критично не вистачає комфортних берців за розміром, термобілизни, термошкарпеток та грілок, аби почуватися в теплі.

Тож до Різдва “Марш Жінок” відкриває збір на найбільш затребувані теплі речі й пропонує усім подарувати тепло захисницям!

Разом ми плануємо зібрати 1 млн та передати на фронт:

• 220 пар зимових берців
• 370 комплектів термобілизни
• хімічні грілки та павербанки

Донатьте на банку “Марш Жінок” та долучайтеся до збору! Для цього напишіть у Телеграм @rizdvo_marsh. Репостіть збір у соцмережах, аби якомога потужніше підтримати наших посестер у війську!

Забезпечмо їм комфортні та теплі новорічні свята, поки кожна з них робить свою роботу – там, де вона є! 

Ми відкриваємо новий напрямок – юридична допомога у питаннях, повʼязаних з війною. 

Наша команда з фахових юристок пройшла навчання з військового права і готова допомогти жінкам у війську, ветеранкам, або жінкам, чиї рідні служили й зникли безвісти або загинули. 

📌 З якими запитами можна звернутися?

• будь-якими формами насильства та дискримінації на службі
• необхідністю звільнення з військової служби (або отримання відстрочки від мобілізації)
• оформлення виплат у зв’язку із загибеллю або зникненням безвісти рідної людини, яка служить (для військовослужбовиць, ветеранок та жінок, чиї близькі у війську)

Юристки консультують поштою, через Telegram або Viber. Усі консультації є безплатними для жінок, роботу фахівчинь оплачує “Марш Жінок”.

Щоб подати запит, потрібно заповнити цю форму.

У 2022 році Україна нарешті ратифікувала Стамбульську конвенцію – після років розгляду та затягування цього процесу. Здається: це великий крок, нарешті рівень домашнього насильства має зменшитися! Однак, за майже три роки стало зрозуміло, що ратифікації недостатньо, адже не всі норми конвенції імплементували в українське законодавство. Отже, справа не доведена до кінця. 

25 листопада стартує міжнародна акція «16 днів проти насильства». Саме у цей день «Марш Жінок» розпочинає інформаційну кампанію «Доведемо справу до кінця», аби привернути увагу до незавершеної імплементації Стамбульської конвенції в українське законодавство. 

Ми виявили 5 критичних напрямків, які потребують доопрацювання:

• Замалі штрафи за насилля
• Відсутність визначення сталкінгу в законодавстві
• Проґалини у протидії кіберзлочинам
• Недосконалий механізм протидії психологічному насильству
• Недосконалий механізм протидії економічному насильству

З огляду на це «Марш Жінок» запускає флешмоб, аби закликати усіх поширювати інформацію про Стамбульську конвенцію та її незавершену імплементацію. Ми віримо, що привернення уваги до цієї проблеми – це спільна відповідальність усіх: і тих, хто працює у сфері захисту прав, і звичайних громадян, які можуть допомогти довести цю важливу справу до кінця.

Протягом 16 днів в Інстаграмі «Марш Жінок» ми публікуватимемо освітні дописи, ілюстрації та рілзи, аби привернути увагу до цієї проблеми. І саме ваше поширення може стати ключовим, аби нарешті ситуація з домашнім насильством в Україні почала виправлятися!

“Марш Жінок” закрили збір для військовослужбовиць #ЗАНЕЇ та закупили необхідне екіпірування для жінок у війську.

Протягом 1 тижня завдяки офлайн та онлайн кампаніям наша команда зібрала 3 477 094 грн, що перевершило початкову мету збору на майже на 500 тисяч гривень! 

Звітуємо щодо закупівель необхідного екіпірування для наших захисниць.

3 250 000 грн було витрачено на:

• 1000 берців,
• 1000 убаксів,
• 1000 комплектів тактичної білизни.

Документи на закупівлю

209 200 грн витратили на придбання:

• 300 пар тактичних шкарпеток
• 200 тактичних футболок
• 7000 одноразових душів

До кампанії #ЗАНЕЇ долучилися інфлуенсерки, колежанки та бізнеси. Збір репостили, а його амбасадорками ставали навіть тоді, коли він вже тривав. Ми збирали гроші на фестивалі Ковен та під час просвітницьких лекцій для українських компаній. Цей сестринський збір вкотре показав, наскільки потужною є сила українських жінок.

Підтримуємо українських військовослужбовиць!